Харлан Эллисон

Писатели, да и вообще люди искусства, редко становятся классиками при жизни. Подобный неофициальный титул — своеобразный «знак качества», завоевать который можно, как правило, лишь при переходе с этого света на тот. Исключения крайне редки, да и то, по большей части, на уровне издательского пиара. Тем не менее «живые классики» встречаются. Наш сегодняшний герой Харлан Эллисон как раз из этой славной когорты...

По числу титулов и премий Харлан Эллисон, пожалуй, рекордсмен среди ныне живущих англоязычных фантастов. И это при том, что многотомных эпопей он никогда не сочинял, да и вообще крупной формой баловался лишь изредка. Зато в малой форме Эллисон — спец, причём невероятно плодотворный — на боевом счету около двух тысяч рассказов, эссе, очерков и статей, да еще две дюжины телесценариев и более десятка киноадаптаций. И около сотни его произведений отмечены различными премиями (и не только чисто жанровыми). Титул Грандмастера, десять «Хьюго», четыре «Небьюлы», восемнадцать «Локусов», шесть премий Брэма Стокера, две Всемирные премии фэнтези, две премии Эдгара По, два «Юпитера», британские премии за НФ и фэнтези — и это только основные награды, перечислять остальные можно долго и нудно, но зачем? «Величайший американский рассказчик», как утверждает Washington Post, «Льюис Кэрролл XX века», вторит Los Angeles Times. Возможно, возможно… По вот что бесспорно, так это неформальный титул самого главного скандалиста американской фантастики — здесь Эллисон точно вне конкуренции. Причем если сочинительством в последнее время он почти не занимается, то скандалит по-прежнему с упоением, регулярно становясь ньюсмейкером СМИ. Ну, классик, что тут поделаешь...

Маленький честолюбец

Харлан Джей Эллисон (Harlan Jay Ellison) родился 27 мая 1934 года в Кливленде (штат Огайо) в не слишком зажиточной еврейской семье. Отец, Луи Эллисон, был средней руки дантистом, мать, Серита Розенталь, — домохозяйкой. Рос Харлан хилым, невзрачным пареньком и по причине тщедушности и язвительности неоднократно бывал нещадно бит сверстниками: ну а кто из истинных уроженцев американского Среднего Запада любит въедливых еврейчиков-фриков?Происхождение, детские трудности, бедность да ещё маленький рост (164 сантиметра) — немудрено, что у Харлана развился комплекс неполноценности, из-за чего на окружающий мир он смотрел агрессивным волчонком, мечтая любой ценой выгрызть себе кусок успеха. А тут ещё после смерти отца в 1949-м семья из благопристойной бедности скатилась на грань откровенной нищеты, и Харлану в его неполные шестнадцать ничего не оставалась, как хвататься за любую подработку. К восемнадцати годам кем только он не перебывал — ловил тунца в Галвестоне, убирал хлопок в окрестностях Нового Орлеана, с дробовиком наперевес охранял грузовые перевозки в Северной Каролине, а ещё был поваром, таксистом, продавцом в книжной лавке, уборщиком в универсаме, актёром массовки в театре… В общем, жизненных впечатлений для будущей литературной карьеры у Эллисона хватало. А ещё Харлан увлекался фантастикой — как и многие сверстники. Страсть пришла через чтение палп-журнальчиков. Но «чукча не читатель» — Эллисон мечтал писать сам. Он издавал НФ-фэнзин «Измерения» и в надежде проложить себе путь в настоящую литературу решил поступить в Государственный университет Огайо. Полтора года Харлан ожесточённого грыз гранит филологической науки. Но однажды профессор Шэдд, который преподавал английский язык и литературу, при разборе творчества студентов довольно бестактно заявил Эллисону, что у того нет никакого таланта и ему следует забыть о мечте стать писателем. И даже если Харлану удастся, мол, за счёт упрямства и настойчивости кое-как зарабатывать литературным трудом, то ему всё равно никогда не быть популярным.

Январь 1954 года, Средний Запад — довольно консервативная американская глубинка. Двадцатилетий бедный студент-еврей «посылает» почтенного профессора-англосакса прямо во время занятий… Исход дела был очевиден — Эллисон вылетел из университета. Несолоно хлебавши вернувшись в родной Кливленд, Харлан три месяца потратил на издание последнего номера своего фэнзина, затем собрал вещички (один небольшой чемоданчик), сказал «прощай» Огайо и прошлому и рванул на завоевание мира, в Нью-Йорк. Навстречу мечтам о славе и успехе...

Ухватить бога за бороду...

Попав в «Большое яблоко», Харлан оказался в положении нежданного нахлебника: деньги скоро закончились, жить оказалось негде, и Эллисон кочевал по домам приятелей из фэндома. Некоторое время он жил в небольшой квартирке Лестера и Эвелин дель Рэй, тех самых, кто много лет спустя основали знаменитое издательство Del Rey Books, выпускавшее фантастику, а затем переехал к начинающему писателю Альгису Будрису. В попытках подзаработать будущий «Льюис Кэрролл XX века» вновь вернулся к грошовой поденщине своей юности, но мечта стать писателем быта сильнее всего...

Вообще-то как литератор Эллисон дебютировал, ещё будучи тинейджером: в 1949-м два его детективных рассказика опубликовала газета Cleveland News, в следующем году ещё один рассказ удалось пристроить в журнал EC Comics. Однако рассказы публиковались на безгонорарной основе — для Харлана тогда важен был сам факт, потому «настоящим» писателем он стал только в Нью-Йорке.

В апреле 1955 года, сидя па кухне у Дель Рэев, Харлан сочинил свой самый первый НФ-рассказ «Светлячок», идею которого предложат Лестер. Рассказ поочерёдно отвергли почти все известные фантастические журналы, и Эллисон на время его отложил.

Тем временем, подсобрав немного деньжат, он снял собственную комнату по соседству с Робертом Сильвербергом, который к тому времени печатался уже довольно регулярно. Эллисону оставалось только завидовать более успешному приятелю. Денег ему не хватало даже на самое элементарное, и в поисках заработка Харлан связался с плохой компанией, став членом молодёжной уличной банды из Бруклина «Рэд Хук», причём весьма предусмотрительно выступал под вымышленным именем — представлялся Филом Велдоне по кличке Хмырь. Через три года Эллисон написал роман «Раскаты», опираясь на впечатления от своей бандитской жизни.

И вскоре амбиции Эллисона начали понемногу удовлетворяться. Под конец 1955-го редактор нового НФ-журнала Infinity Ларри Шоу за сорок долларов купил «Светлячка», который был опубликован в февральском номере следующего года. Первый проданный рассказ Эллисона! Только тем он и знаменит, потому что текст-то слабенький — неспроста писатель и критик Джеймс Блиш едко назвал его «худшим из когда-либо опубликованных рассказов в жанре научной фантастики». Но Харлан Эллисон относится к «Светлячку» по-особому...

Получив свой первый гонорар, Харлан с головой погрузился в писательство. И дело пошло, опусы стали продаваться весьма успешно. За два года различные издания напечатали без малого две сотни его рассказов и статей, по тематике очень разных: фантастика, мистика, детективы, криминальные очерки, даже эротика. Достигнутые успехи позволили Эллисону задуматься о браке. В 1956-м он женился на Шарлотте Штейн — правда, «семейная лодка разбилась о быт» спустя четыре года. Возможно, крушению супружества поспособствовало и то, что Харлана призвали в армию — два года жизни вылетели в трубу. После демобилизации и последовавшего вскоре развода Эллисон распростился с Нью-Йорком, переехав в Чикаго, где активно сотрудничал с журналом Rogue. Редактор журнала Уильям Хэмлинг работал также в издательстве Regency Books, куда постоянно пропихивал «своих» авторов — к примеру, Курта Воннегута, Роберта Блоха, Филиппа Хосе Фармера. Дошло дело и до Эллисона, писавшего тогда в основном остросюжетные книги о «трудных» подростках. Но больше всего денег ему приносила специфическая эротика на грани с порнографией — десятки рассказов появлялись в журналах для женщин God Bless the Ugly Virgin и Tramp, выходивших в Калифорнии. Учитывая разнообразие тем своих рассказов, Эллисон часто использовал псевдонимы — в том числе и женские. Даже некоторые фантастические произведения он публиковал под именем Кордвсйнер Бёрд.

Судьбоносным для Эллисона стал переезд в Калифорнию в 1962 году: там он пробился на ТВ. Главное, что помогло Эллисону проявить себя во всей красе, — неистовая жажда добиться успеха и чудовищная работоспособность. Харлан участвовал в создании нескольких разноплановых телесериалов — от ситкомов до вестернов. А сочиненный им сценарий «Город на краю вечности», на основе которого был снят 28-й эпизод классического первого сезона «Звёздного пути», вообще считается лучшим в истории этого сериала. Ещё Эллисон занимался журналистикой, пару раз женился (и быстро развёлся), а также встревал в разные передряги — от драки в бильярдной с Фрэнком Синатрой до столкновения с полицейскими во время расовых протестов. Но самое главное, что случилось с Харланом Эллисоном в «ревущие шестидесятые», — он сочинил несколько самобытных и ярких фантастических произведений, которые и превратили его в классика жанра.

Мрачные фантазии

Фантастическая проза Эллисона своеобразна — как правило, это гротескная НФ, написанная по правилам хоррора. Тексты Эллисона далеки от оптимизма, его миры и герои мрачны, автор насыщает свои произведения циничным юмором, шокирующими подробностями. не брезгует натурализмом и ненормативной лексикой. При этом Эллисон вовсе не упивается жестокостью происходящего — в своих произведениях автор подчёркнуто отстраненно препарирует и анализирует жуткие ситуации, в которые попадают его герои, все как один очень несчастные, даже если они об этом и не подозревают. Писатель словно говорит читателям: «И как бы ты повёл себя в эдаком положении, а, умник?»

Типичным примером фантастики Эллисона может послужить его знаменитая повесть «Парень и его пёс» (1969), впоследствии экранизированная. По антуражу это вполне заурядная постапокалиптика, рассказывающая об Америке после ядерной катастрофы. Главный герой — молодой парень Вик, «вольный охотник», который бродит по руинам, разыскивая всякие артефакты прошлой жизни: их можно использовать самому или выгодно обменять. Одиночке существовать в этом мире нереально, но у Вика есть партнёр разумный пёс-телепат Влад, генетический мутант, идеальный помощник в деле выживания. Во время своих скитаний Вик встречает девушку, влюбляется в неё, и дело вроде бы катится к привычному для читателя хэппи-энду. Но в финале повествования герой оказывается перед дилеммой — его пёс ранен и истощён, и если он умрёт, то самому Вику тоже несдобровать. И тогда Вик убивает любимую, чтобы скормить её собаке… Какой удар для читателя, с детства привычного к классической формуле «и жили они долго и счастливо»! Примерно по такому же шаблону (хотя применительно к творчеству Эллисона термин «шаблон» вряд ли употребим) построены и другие его произведения.

Так, рассказ 1965 года «„Покайся, Арлекин!“ — сказал Тиктаюцик» показывает нам антиутопическое будущее, чьи правители контролируют само время человеческой жизни. Каждый имеет индивидуальную карточку времени и специальный сердечный имплант, которые позволяют сокращать жизнь носителя в зависимости от соблюдения им законов. Опоздал на десять минут на работу — в наказание потерял десять минут жизни. Волее серьёзные проступки наказываются ещё жёстче. А постоянных нарушителей могут просто «отключить», остановив сердце, — и от фактического смертного приговора не спрятаться нигде. Но нашёлся бунтарь, который пошёл против системы и даже своей гибелью приблизил её слом. В этом рассказе Эллисон свёл воедино очень мрачный антураж кошмарного тоталитаризма и подчёркнуто ёрнический стиль повествования с обилием комичных словечек, из-за чего трагические, в общем-то, события поначалу воспринимаются не всерьёз. В итоге смех оборачивается действенным оружием против страха. Герою рассказа удаётся лишь заронить лёгкое сомнение во всесилии системы, но ведь любые революции начинаются с малого...

Ещё один великий рассказ Эллисона — «У меня нет рта, а я хочу кричать» (1967), где доведена до кошмарного абсурда тема торжества разумного компьютера над человечеством. Суперкомпьютеру Я.М. («Ядерный Манипулятор») удалось уничтожить всех людей, оставив в живых всего пятерых, которых он изучает и мучает — одновременно из научного любопытства и ненависти к своим создателям. Более века сплошных мук, боли, страха и отчаяния… Герою удаётся освободить своих товарищей, подарив им смерть, по за это ему приходится заплатить невероятную цену: ИскИн лишает его человеческого облика и продолжает пытать. У героя не осталось даже рта, чтобы кричать… Этот рассказ — один из наиболее страшных в мировой фантастике. И очень убедительно предупреждение тем, кто нс желает задумываться о возможных последствиях великих научных открытий, и пронзительный гимн невероятному самопожертвованию, фантастической отваге настоящего человека...

Все эти произведения осыпаны различными наградами. Как и некоторые другие вещи писателя: «Тварь, что кричала о любви в самом сердце мира» (1968), «Птица смерти» (1973), «Дрейфуя у островков Лангерганса: 38°54’ северной широты, 77°00’13» западной долготы" (1974), «Кроатоан» (1975), «Джеффти пять лет» (1977). «Паладин затерянного часа» (1985), «Мефистофель в Ониксе» (1993)… Тематически и жанрово они очень разные — от социальной научной фантастики до мифологической фантазии, от рассказа-мечты до сюрреалистического кошмара. И в то же время они неуловимо похожи — своеобразной и неповторимой авторской манерой. Ведь Эллисона не зря называют «великим рассказчиком» — его мастерство позволяет воспринимать как возможную реальность самые невероятные истории. В этом его можно сравнить с другим мрачным гением американской и мировой литературы, Эдгаром Алланом По. Но более всего произведения Эллисона напоминают ящик Пандоры, при открытии которого на свет божий может выползти неведомо что — но ничего приятного и оптимистичного, уж будьте покойны!

Великий склочник

Творческий пик Харлана Эллисона пришёлся на 1960-1970-е, когда он опубликовал практически все свои самые великие произведения и обрёл всемирную известность. В последующие десятилетия литературная активность Эллисона стала стихать — периодически он разражался отменными историями, но больше предпочитал заниматься «технической» работой. Составлял антологии, читал лекции в университетах, вёл литературные семинары, журнальные колонки и радиопередачи, много работал на ТВ. Так, Эллисон снялся в нескольких небольших ролях, был консультантом телешоу «Зона сумерек» (версия 1980-х годов) и «Вавилон-5», участвовал в озвучке нескольких мультсериалов («Пираты тёмной воды», «Фантом 2040», «Скуби-Ду», «Симпсоны»). В 1990-х очень активно занимался созданием аудиокниг — на основе как собственных произведений, так и вещей других знаменитых авторов вроде Орсона Скотта Карда и Терри Пратчетта. С середины 1990-х писал сценарии для комиксов. В общем, без работы не сидел...

Но несколько поумерив литературный пыл, Эллисон ничего не мог поделать со своим специфическим характером. Писатель ввязывался в разнообразные скандалы ещё в годы становления своей карьеры. Так, например, в середине 1960-х агент пробил Эллисону контракт со студией Диснея, что сулило солидные коммерческие перспективы. Однако в первый же рабочий день один из руководителей студии Рой Дисней был настолько шокирован высказываниями Эллисона насчёт порнографического мультфильма с Микки Маусом, что незамедлительно указал несостоявшемуся сценаристу на дверь. Конечно, писатель шутил… а может, и нет… но даже если это была шутка, нельзя покушаться на святое!

А однажды, вступив в денежный спор со своим издателем, Эллисон отправил тому несколько посылок, в которых было более двухсот кирпичей, завершив этот перформанс бандеролью с дохлым сусликом. Так что, когда у Эллисона случился аналогичный конфликт с петербургским издательством «Азбука», где «спиратили» сборник его рассказов, американец неспроста пообещал свалить на офис обидчиков тушу бронтозавра. Вероятно, её просто не удалось достать...

Циничные шутки, эпатажные выходки, издевательские розыгрыши, пьяные потасовки, стычки с полицией — таков был Харлан Эллисон в молодые годы. Заматерев, он направил свой темперамент в несколько иное русло, став завзятым сутягой.

Количество разнообразных исков с которыми мэтр хищно набрасывался на реальных и мнимых обидчиков, исчисляется десятками: судебная склока превратилась в своеобразный фирменный бренд Харлана Эллисона.

Изрядная доля процессов, в которых он принимает участие, связана с нарушениями авторского права. Основав в 2005 году собственную компанию The Kilimanjaro Corporation, Эллисон пристально выслеживает малейшие покушения на его литературную собственность, особенно жёстко преследуя сетевых пиратов. Но самые громкие процессы, которые привлекают наиболее пристальное внимание СМИ, посвящены вероятному плагиату. Эллисон здесь просто монстр. Чаще всего его жертвами становятся киношники. Самый известный случай — процесс против создателей «Терминатора», которых Эллисон обвинил в заимствовании идей из его сценариев к парочке эпизодов сериала «За гранью возможного». Хотя Джеймс Кэмерон ожесточённо возражал против нападок Эллисона, руководство Orion Pictures предпочло откупиться, заплатив писателю солидную сумму (до сих пор неизвестно, какую). Выжиманием деньжат из ответчиков Эллисон занимается постоянно и весьма успешно, хотя и ему не всегда везёт. Так, иск к создателям фильма «Время» (2011), которые якобы вдохновлялись его знаменитым рассказом "«Покайся, Арлекин! — сказал Тиктакщик», суд отверг.

А иногда Эллисону самому приходится выступать в роли ответчика или, по крайней мере, публично извиняться. Самая громкая история приключилась на церемонии вручения премии «Хьюго» 2006 года, когда седовласый мэтр принялся тискать грудь известной писательницы Конни Уиллис. После скандала Эллисон извинился, Уиллис же гордо проигнорировала историю...

В 1986 году Харлан Эллисон женился — в пятый раз, и этот его брак оказался самым длительным и, вероятно, последним: с Сьюзен писатель живёт до сих пор. Иногда сочиняет фантастику, охотно снуёт по разнообразным конвентам — насколько позволяет здоровье, периодически судится и желчно язвит на различные темы.

Что ж, личность Харлана Эллисона можно оценивать по-разному, но прочное место в пантеоне мировой фантастической литературы он застолбил. Его творчество лежит в основе сразу нескольких жанровых направлений — от «новой волны» до киберпанка. Он действительно классик. Навечно ли? Покажет только время..

Борис Невский (Источник "Есть что почитать...")

Письменники, та й взагалі люди мистецтва, рідко стають класиками за життя.Подібний неофіційний титул — своєрідний «знак якості», завоювати який можна, як правило, лише при переході з цього світа на той.Винятки трапляються рідко, та й то, здебільшого, на рівні видавничого піару.Проте «живі класики» зустрічаються.Наш сьогоднішній герой Харлан Еллісон якраз з цієї славної когорти ...

За кількістю титулів і премій Харлан Еллісон, мабуть, рекордсмен серед нині живих англомовних фантастів.І це при тому, що багатотомних епопей він ніколи не складав, та й взагалі великоюформою балувався лише зрідка.Зате в малій формі Еллісон — спец, причому неймовірно плідний — на бойовому рахунку близько двох тисяч оповідань, есе, нарисів і статей, та ще дві дюжини телесценаріїв і більше десятка кіноадаптаціях.І близько сотні його творів відзначені різними преміями (і не тільки чисто жанровими).Титул Грандмастера, десять «Хьюго», чотири «Х'юго», вісімнадцять «локус», шість премій Брема Стокера, дві Всесвітні премії фентезі, дві премії Едгара По, два «Юпітера», британські премії за НФ і фентезі — і це тільки основні нагороди, перераховувати інші можна довго і нудно, але навіщо?«Найбільший американський оповідач», як стверджує Washington Post, «Льюїс Керролл XX століття», вторить Los Angeles Times.Можливо, можливо… За ось що безперечно, так це неформальний титул самого головного скандаліста американської фантастики — тут Еллісон точно поза конкуренцією.Причому якщо письменництвом останнім часом він майже не займається, то скандалить як і раніше з захватом, регулярно стаючи ньюсмейкером ЗМІ.Ну, класик, що тут поробиш ...

Харлан Джей Еллісон (Harlan Jay Ellison) народився 27 травня 1934 року в Клівленді (штат Огайо) в не дуже заможній єврейській родині.Батько, Луї Еллісон, був середньої руки дантистом, мати, Серіта Розенталь, — домогосподаркою.Ріс Харлан кволим, непоказним хлопцем і через немічний і уїдливості неодноразово бував нещадно битий однолітками: ну а хто з справжніх уродженців американського Середнього Заходу любить уїдливих єврейчиком-фріків? Походження, дитячі труднощі, бідність та ще маленький зріст (164 сантиметри) — не дивно, що у Харлана розвинувся комплекс неповноцінності, через що на навколишній світ він дивився агресивним вовченям, мріючи будь-яку ціну вигризти собі шматок успіху.А тут ще після смерті батька в 1949-му сім'я з благопристойної бідності скотилася на грань відвертих злиднів, і Харлан в його неповні шістнадцять нічого не залишалася, як хапатися за будь-яку підробіток.До вісімнадцяти років ким тільки він не перебував — ловив тунця в Галвестоні, прибирав бавовна в околицях Нового Орлеана, з дробовиком напереваги охороняв вантажні перевезення в Північній Кароліні, а ще був кухарем, таксистом, продавцем в книжковій крамниці, прибиральником в універсамі, актором масовки втеатрі… Загалом, життєвих вражень для майбутньої літературної кар'єри у Еллісона вистачало.А ще Харлан захоплювався фантастикою — як і багато однолітків.Пристрасть прийшла через читання палп-журнальчиків.Але «чукча не читач» — Еллісон мріяв писати сам.Він видавав НФ-фензін «Вимірювання» і в надії прокласти собі шлях в справжню літературу вирішив вступити до ДержавногоуніверситетаОгайо.Півтора року Харлан запекло гриз граніт філологічної науки.Але одного разу професор Шедд, який викладав англійську мову і літературу, при розборі творчості студентів досить нетактовно заявив Еллісону, що у того немає ніякого таланту і йому слід забути про мрію стати письменником.І навіть якщо Харлану вдасться, мовляв, за рахунок впертості та наполегливості абияк заробляти літературною працею, то йому все одно ніколи не бути популярним.

Січень 1954 року народження, Середній Захід — досить консервативна американська глибинка.Двадцятирічнийбідний студент-єврей «посилає» поважного професора-англосакса прямо під час занять… Результат справи був очевидний — Еллісон вилетів з університету.Спіймавши облизня повернувшись до рідного Клівленд, Харлан три місяці витратив на видання останнього номера свого фензіна, потім зібрав речі (один невеликий чемоданчик), сказав «прощай» Огайо і минулеі рвонув на завоювання світу, в Нью-Йорк.Назустріч мріям про славу і успіх ...

Потрапивши в «Велике яблуко», Харлан виявився в положенні несподіваного нахлібника: гроші скоро закінчилися, жити виявилося ніде, і Еллісон кочував по домівках приятелів з фендому.Деякий час він жив в невеликій квартирі Лестера і Евелін дель Рей, тих самих, хто багато років по тому заснували знаменитевидавництво Del Rey Books, що випускало фантастику, а потім переїхав до письменникаАльгіс Будріс.У спробах заробити майбутній «Льюїс Керролл XX століття» знову повернувся до копійчаної панщини своєї юності, але мрія стати письменником побуту найсильніше ...

Взагалі-то як літератор Еллісон дебютував, ще будучи підлітком: в 1949-му два його детективних оповіданнячка опублікувала газета Cleveland News, в наступному році ще одне оповідання вдалося прилаштувати в журнал EC Comics.Однак розповіді публікувалися на безгонорарній основі — Харлан тоді важливий був сам факт, тому «справжнім» письменником він став тільки в Нью-Йорку.

У квітні 1955 року, сидячи па кухні у Дель Реев, Харлан склав своє найпершеНФ-оповідання «Світлячок», ідею якого запропонують Лестер.Розповідь по черзі відкинули майже всі відомі фантастичні журнали, і Еллісон на час його відклав.

Тим часом, назбираючитрохи грошенят, він зняв власну кімнату по сусідству з Робертом Сільвербергом, який на той час друкувався вже досить регулярно.Еллісону залишалося тільки заздрити більш успішному приятелеві.Грошей йому не вистачало навіть на саме елементарне, і в пошуках заробітку Харлан зв'язався з поганою компанією, ставши членом молодіжної вуличної банди з Брукліна «Ред Хук», причому досить завбачливо виступав під вигаданим ім'ям — представлявся Філом Велдон на прізвисько Хмирь.Через три роки Еллісон написав роман «Гуркіт», спираючись на враження від свойогобандитськогожиття.

І незабаром амбіції Еллісона почали потроху задовольнятися.Під кінець 1955редактор нового НФ-журналу Infinity Ларрі Шоу за сорок доларів купив «Світлячки», який був опублікований в лютневому номері наступного року.Перша проданарозповідь Еллісона! Тільки тим він і знаменитий, бо текст-то слабенький — неспроста письменник і критик Джеймс Бліша їдко назвав його «найгіршим з коли-небудь опублікованих оповідань у жанрі наукової фантастики».Але Харлан Еллісон відноситься до «Світлячка» по-особливому ...

Отримавши свій перший гонорар, Харлан з головою занурився в письменство.І справа пішла, описи стали продаватися дуже успішно.За два роки різні видання надрукували без малого дві сотні його оповідань і статей, за тематикою дуже різних: фантастика, містика, детективи, кримінальні нариси, навіть еротика.Досягнуті успіхи дозволили Еллісону задуматися про шлюб.У 1956-му він одружився на Шарлотті Штейн — правда, «сімейний човен розбився об побут» через чотири роки.Можливо, краху шлюбу посприяло й те, що Харлан закликали в армію — два роки життя вилетіли в трубу.Після демобілізації і послідувалонезабаром розлучення Еллісон розпрощався з Нью-Йорком, переїхавши в Чикаго, де активно співпрацював з журналом Rogue.Редактор журналу Вільям Хемлінг працював також у видавництві Regency Books, куди постійно проштовхує «своїх» авторів — наприклад, Курта Воннегута, Роберта Блоха, Філіпа Хосе Фармера.Дійшла справа і до Еллісона, писав тоді в основному гостросюжетні книги про «важких» підлітків.Але найбільше грошей йому приносила специфічна еротика на межі з порнографією — десятки оповідань з'являлися в журналах для жінок God Bless the Ugly Virgin і Tramp, що виходили в Каліфорнії.З огляду на різноманітність тем своїх оповідань, Еллісон часто використовував псевдоніми — в тому числі і жіночі.Навіть деякі фантастичні твори він публікував під ім'ям Кордвсйнер Берд.

Доленосним для Еллісона став переїзд до Каліфорнії в 1962 році: там він пробився на ТБ.Головне, що допомогло Еллісону проявити себе у всій красі, — шалена жага досягти успіху і жахлива працездатність.Харлан брав участь у створенні декількох різнопланових телесеріалів — від ситкомів до вестернів.А вигаданий їм сценарій «Місто на краю вічності», на основі якого був знятий 28-й епізод класичного першого сезону «Зоряного шляху», взагалі вважається кращим в історії цього серіалу.Ще Еллісон займався журналістикою, пару раз одружився (і швидко розлучився), а також встрявав у різні халепи — від бійки в більярдній з Френком Сінатрою до зіткнення з поліцейськими під час расових протестів.Але найголовніше, що трапилося з Харланом Еллісоном в «буремні шістдесяті», — він склав кілька самобутніх і яскравих фантастичних творів, які і перетворили його в класика жанру.

Фантастична проза Еллісона своєрідна — як правило, це гротескна НФ, написана за правилами хоррора.Тексти Еллісона далекі від оптимізму, його світи і герої похмурі, автор насичує свої твори цинічним гумором, шокуючими подробицями.не гребує натуралізмом і ненормативною лексикою.При цьому Еллісон зовсім не впивається жорстокістю, що відбувається — в своїх творах автор підкреслено відсторонено препарує і аналізує моторошні ситуації, в які потрапляють його герої, все як один дуже нещасні, навіть якщо вони про це і не підозрюють.Письменник ніби говорить читачам: «І як би ти повів себе в такому собі положенні, а, розумник?»

Типовим прикладом фантастики Еллісона може послужити його знаменита повість «Хлопець і його пес» (1969), згодом екранізована.За антураж це цілком пересічна постапокаліптика, що розповідає про Америку після ядерної катастрофи.

Головний герой — молодий хлопець Вік, «вільний мисливець», який бродить по руїнах, розшукуючи всякі артефакти минулого життя: їх можна використовувати самому або вигідно обміняти.Одиночці існувати в цьому світі неможливо, але у Віка є партнер розумний пес-телепат Влад, генетичний мутант, ідеальний помічник у справі виживання.Під час своїх поневірянь Вік зустрічає дівчину, закохується в неї, і справа начебто котиться до звичного для читача хеппі-енду.Але в фіналі оповідання герой виявляється перед дилемою — його пес поранений і виснажений, і якщо він помре, то самому Віку теж не минути лиха.І тоді Вик вбиває улюблену, щоб згодувати її собаці… Який удар для читача, з дитинства звик до класичної формули «і жили вони довго і щасливо»! Приблизно за таким же шаблоном (хоча стосовно творчості Еллісона термін «шаблон» навряд чи вживемо) побудовані й інші його твори.

Так, розповідь 1965 року «" Покайся, Арлекін! "- сказав Тіктаюцік» показує нам антиутопичнемайбутнє, чиї правителі контролюють саме час людського життя.Кожен має індивідуальну картку часу і спеціальний серцевий імплант, які дозволяють скорочувати життя носія в залежності від дотримання ним законів.Запізнився на десять хвилин на роботу — в покарання втратив десять хвилин життя.Більшсерйозні проступки караються ще жорсткіше.А постійних порушників можуть просто «відключити», зупинивши серце, — і від фактичного смертного вироку не сховатися ніде.Але знайшовся бунтар, який пішов проти системи і навіть своєю загибеллю наблизив її злам.У цьому оповіданні Еллісон звів воєдино дуже похмурий антураж кошмарного тоталітаризму і підкреслено yoрнічний стиль оповіді з великою кількістю комічних слів, через що трагічні, в загалі-то, події спочатку сприймаються не всерйоз.У підсумку сміх обертається дієвою зброєю проти страху.Герою оповідання вдається лише закинути легкийсумнів у всесилля системи, але ж будь-які революції починаються з малого ...

Ще однавеликарозповідь Еллісона — «У мене немає рота, а я хочу кричати» (1967), де доведена до кошмарного абсурду тема торжества розумного комп'ютера над людством.Суперкомп'ютера Я.М.( «Ядерний Маніпулятор») вдалося знищити всіх людей, залишивши в живих лише п'ятьох, яких він вивчає і мучить — одночасно з науковою цікавостю і ненавистю до своїх творців.Понад століття суцільних мук, болю, страху і відчаю… Герою вдається звільнити своїх товаришів, подарувавши їм смерть, по за це йому доводиться заплатити неймовірну ціну: ІскІн позбавляє його людської подоби і продовжує катувати.У героя не залишилося навіть рота, щоб кричати… Ця розповідь — один з найбільш страшних у світовій фантастиці.І дуже переконливо попередження тим, хто не бажає замислюватися про можливі наслідки великих наукових відкриттів, і пронизливий гімн неймовірної самопожертви, фантастичнійвідвазі справжньоїлюдини ...

Всі ці твори обсипані різними нагородами.Як і деякі інші речі письменника: «Тварина, що кричала про кохання в самому серці світу» (1968), «Птах смерті» (1973), «Дрейфуючи у острівців Лангерганса: 38 ° 54 'північної широти, 77 ° 00'13«західної довготи „(1974),« Кроатоан »(1975),« Джеффті п'ять років »(1977).« Паладин загубленого години »(1985),« Мефістофель в Онікс »(1993)… Тематично і жанрово вони дуже різні -від соціальної наукової фантастики до міфологічної фантазії, від розповіді-мрії до сюрреалістичного кошмару. і в той же час вони невловимо схожі — своєрідною і неповторною авторською манерою. Адже Еллісона не даремно називають «великим оповідачем» — його майстерність дозволяє сприймати як можливу реальність найнеймовірніші історії. У цьому його можна порівняти з іншим похмурим генієм американської і світової літератури, Едгаром Алланом По.Але більш за все твори Еллісона нагадують ящик Пандори, при відкритті якого на світ божий може виповзти невідомо що — але нічого приємного і оптимістичного, вже будьте певні!

Творчий пік Харлан Еллісона припав на 1960-1970-ті, коли він опублікував практично всі свої найвизначніші твори і знайшов всесвітню популярність.У наступні десятиліття літературна активність Еллісона стала стихати — періодично він вибухав відмінними історіями, але більше віддавав перевагу займатися «технічною» роботою.Становив антології, читав лекції в університетах, вів літературні семінари, журнальні колонки і радіопередачі, багато працював на ТВ.Так, Еллісон знявся в декількох невеликих ролях, був консультантом телешоу «Зона сутінків» (версія 1980-х років) і «Вавилон-5», брав участь в озвучці декількох мультсеріалів ( «Пірати темної води», «Фантом 2040», «Скубі-Ду »,« Сімпсони »).У 1990-х дуже активно займався створенням аудіокниг — на основі як власних творів, так і речей інших знаменитих авторів на кшталт Орсона Скотта Карда і Террі Пратчетта.З середини 1990-х писав сценарії для коміксів.Загалом, без роботи не сидів ...

Але кілька зменшивши літературний запал, Еллісон нічого не міг вдіяти зі своїм специфічним характером.Письменник втручався в різноманітні скандали ще в роки становлення своєї кар'єри.Так, наприклад, в середині 1960-х агент пробив Еллісону контракт зі студією Діснея, що обіцяло солідні комерційні перспективи.Однак в перший же робочий день один з керівників студії Рой Дісней був настільки шокований висловлюваннями Еллісона щодо порнографічного мультфільму з Мікки Маусом, що негайно вказавсценаристу на двері.Звичайно, письменник жартував… а може, й ні… але навіть якщо це був жарт, не можна робити замах на святе!

А одного разу, вступивши в грошовусуперечку зі своїм видавцем, Еллісон відправив тому кілька посилок, в яких було більше двохсот цеглин, завершивши цей перформанс бандероллю з мертвим сусликом.Так що, коли у Еллісона трапився аналогічний конфлікт з петербурзьким видавництвом «Азбука», де «спіратили» збірник його розповідей, американець неспроста пообіцяв звалити на офіс кривдників тушу бронтозавра.Ймовірно, її просто не вдалося дістати ...

Цинічні жарти, епатажні витівки, знущальні розіграші, п'яні бійки, сутички з поліцією — такою була Харлан Еллісон в молоді роки.Заматерившись, він направив свій темперамент в дещо інше русло, ставши завзятим сутягою.

Кількість різноманітних позовів з якими метр хижо накидався на реальних і уявних кривдників, обчислюється десятками: судова сварка перетворилася на своєрідний фірмовий бренд Харлан Еллісона.

Неабияка частка процесів, в яких він бере участь, пов'язана з порушеннями авторського права.Заснувавши в 2005 році власну компанію The Kilimanjaro Corporation, Еллісон пильно вистежує найменші замахи на його літературну власність, особливо жорстко переслідує мережевих піратів.Але найгучніші процеси, які залучають найбільш пильну увагу ЗМІ, присвячені можливомуплагіату.Еллісон тут просто монстр.Найчастіше його жертвами стають кіношники.Найвідоміший випадок — процес проти творців «Термінатора», яких Еллісон звинуватив в запозиченні ідей з його сценаріїв до парочки епізодів серіалу «За межею можливого».Хоча Джеймс Кемерон запекло заперечував проти нападок Еллісона, керівництво Orion Pictures вважало за краще відкупитися, сплативши письменнику солідну суму (до сих пір невідомо, яку).Вижиманням грошенят з відповідачів Еллісон займається постійно і досить успішно, хоча і йому не завжди щастить.Так, позов до творців фільму «Час» (2011), які нібито надихалися його знаменитоюрозповіддю “« Покайся, Арлекін! — сказав Тіктакщік », суд відкинув.

А іноді Еллісону самому доводиться виступати в ролі відповідача або, принаймні, публічно вибачатися.Найгучніша історія трапилася на церемонії вручення премії «Х'юго» 2006 року, коли сивоволосий метр почав стискати груди відомої письменниці Конні Вілліс.Після скандалу Еллісон вибачився, Вілліс ж гордо проігнорувала історію ...

У 1986 році Харлан Еллісон одружився — в п'ятий раз, і цей його шлюб виявився найтривалішим і, ймовірно, останнім: з Сьюзен письменник живе до сих пір.Іноді складає фантастику, охоче снує по різноманітним Конвент — наскільки дозволяє здоров'я, періодично судиться і жовчно ятрить на різні теми.

Що ж, особистість Харлан Еллісона можна оцінювати по-різному, але міцне місце в пантеоні світової фантастичної літератури він застовпив.Його творчість лежить в основі відразу декількох жанрових напрямків — від «нової хвилі» до кіберпанку.Він дійсно класик.Надовго? Покаже тільки час ...

Борис Невський (Джерело „Є що почитати ...“)

Переклалана українську мову7.04.19      17.35