Легенда о русалке
Как только зима растаяла последним снегом в глухой чаще леса, а озеро скинуло опостылевший ледяной покров, в глубоком омуте, с трудом отрываясь от сладкого сна, проснулась русалка. Уже сотни лет долгий зимний сон был для неё отдушиной, светлым миром, где она была с ним, любовалась его лицом, трепетно ждала прикосновения его рук и радовалась их частым встречам. Когда в зыбком лунном свете в тени вишнёвого сада он так нежно и ласково целовал её, что замирало сердце и немело тело. Каждый день, к вечеру, возвращаясь с поля, она торопилась домой с одной мыслью, о встрече с ним.
Как стемнеет, в саду вишнёвом, он будет ждать её. И напевая, к вечеру всё успевала, и с первой луною к нему, в сад, под вишенки. А там так пьянит травяной аромат, и пока не выпадет роса, она с ним, с любимым. И только с первыми петухами домой, где петли водой поливала и на цыпочках на свою половину спать. А мать слышала, вздыхала. Не ровня мы ему в мыслях было и до рассвета глаз не смыкала.
«А пришлют ли сватов?» — сомневалась.
Не к добру в тот день ворон над домом кружил. Заныло сердце у матери. «Горе — печаль к нам ломится».
Только Меланья беды не слышала, скотину поила да песни пела, вечера ждала.
Пид стрихою ластивкы, ластивкы,
Щастям дивочим, звабылы, звабылы.
Кохання жаданого прынеслв, прынеслы,
Любощам гниздечко завэлы, завэлы.
— Не ходы, доню, с любчиком стоять, сердце мне беду кажет.
— Да, что вы, мамо, он же любит меня, обидеть не сможет.
А у её милого печаль душу рвет, слезой исходит, не уговорить ему отца на сватанье к Меланье. Непреклонен отец: «Не ровня нам она, нищая и думать забудь, и волю мою отцовскую выполни. А невесту тебе я богатую на дальнем хуторе сыскал.
Не мог он против воли отца пойти.
И в тот вечер её как огнем отметил:
— Прости, моя любонька. Не могу я против отца пойти. Не будет нам с тобою счастья.
— Любчику, губишь ты меня. Жить не смогу без тебя.
— Не плачь мое серденько, нету нам воли своей. Смиримся и в памяти оставим любовь нашу.
После слов его горьких ветер листьями печальную песню пел, месяц слушал — тоскою в тучах таял.
Нэ вбериг ты мылый любоньку,
Тож довику жытымеш спомыном.
Спомыном кохання першого.
Сывыною щастя втратого.
Обнявшись застыли, и туман печалью их укрыл.
Окаменела Меланья. Душа сгорела и пеплом над вишнями от слов горьких.
— Прощай моя любонька. Голубка милая. Не могу я с тобой быть, тому воля родительская.
И ушел. Растаял в тумане.
— Ох лю-ю-бчи-и-ку — вслед ему стонала.
»Как же мне теперь без тебя? Ох, мамко люба, ох, мамко, ридненька, отчего же не слушала, про беду не верила. Говорила мне, что богатые они, не ровня мы им. Да не послушалась я."
Ой де ж тии ластивкы, ластивкы,
Що щастя прынеслы, та й пишлы.
Змусылы мене плакаты, плакаты,
Долю мою проклялы, проклялы.
Обида горькая наполнила Меланью и в душе её поселилась. Что же ты, любчику, со мною сделал, зачем сердце мое разбил? Зачем ноченьки до зорьки со мною стоял? Зачем душеньку мою отобрал, и унес с собой, а меня покинул. Пустая я теперь. Зачем мне жить?
Стучало сердечко крылом сломанным и не видела, не слышала ничего Меланья, отчаяние мысли увело. Нет мне места здесь. Мамко, прости меня. И побежала к озеру. Дорогу не смотрела. Ноги в кровь ободрала, да боли не знала. И только месяц заплакал, как в озеро ушла.
Побигла за вербы до
риченькы.
Там на дни выру
глыбоко,
Прыйняла темна вода
дивоньку.
Заховала скрывджену
доленьку.
Постепенно отходя ото сна, она вспоминала, что уже нет давно её любимого, и что не было их свадьбы, и что свою судьбу она закончила в этом озере.
Плаче, плаче вербонька з берегу.
Там у прирви водному, водному,
Покынула свою матинку, матинку,
Опалена кривдою дивонька.
И она до последнего цеплялась за остатки сна в надежде не просыпаться и быть там, с любимым. Но весеннее тепло настойчиво тормошило её, возвращая в этот мир.
Скоро наступит жаркое лето, и на озеро придут люди, и опять среди них будет тот, кто напомнит его, и она не удержится и погубит. А потом долгой осенью будет оплакивать себя и его, и не находить покоя. Но придёт новое лето, и она опять будет искать, высматривать.
Ой як холодно дивоньци,
дивоньци.
Все блукає її душенька в глыбыни, глыбыни.
Там у выру темному, поночи,
поночи,
Маеться серденько скрывджене, скрывджене.
Время летит быстро, и на берегу уже веселые компании, смех, шутки и, как всегда, в кустарниках укрывшиеся парочки в поисках любви. Она всегда наблюдает за ними. Её тянет к ним желание узнать, что не успела — ведь кроме робкого поцелуя она ничего не познала, и потому с жадной ревностью наблюдала за влюблёнными. А потом впадала в ярость, пугала их и долго плакала, вспоминала своего любимого.
Как-то в один из тёплых летних дней услышала весёлый детский смех и, осторожно вынырнув в камышах, увидела, как на берегу рядышком сидели мальчик с девочкой и босыми ногами каламутили воду. Девочка думала о чем-то своем и мечтательно смотрела на дальний берег озера, а мальчик не отводил от неё восхищённых глаз.
И вдруг, поддавшись внезапному порыву, поцеловал её, и испугавшись, быстро отпрянул. Но девочка не обиделась. Она улыбалась. Мальчик осмелел, и спросил, придёт ли она сюда завтра, на что девочка, не отводя скучающего взгляда от дальнего берега, кокетливо ответила, что подумает.
На следующий день к вечеру русалка ожидала их прячась в камышах. Но пришел только мальчик. Он сидел на берегу и в нетерпении вскакивал при малейшем шорохе, но девочки не было. Вскоре совсем стемнело. Мальчик загрустил, застыл взглядом на дальний берег. Русалка подплыла к берегу и прячась в камышах тихонько прошептала: " Она не любит тебя" Мальчик вздрогнул, оглянулся, никого не увидел. Сжал кулачки и обращаясь к озеру громко прокричал: «А я все равно буду ждать её, и завтра, и послезавтра, и всегда!!!” И развернувшись убежал. Больше русалка его не видела. Шли годы, русалка уходила в сон, где с любимым в саду вишнёвом любылась, и месяц им свидетель был. А лето во снах бесконечно было. И опять, как и сотни раз прежде, пробуждение весной вносило смятение её душе. И не было ей покоя до следующей зимы.
Однажды летом русалка услышала голоса на берегу, необычный разговор заинтересовал ее. Она подобралась к берегу и спрятавшись в камышах увидела пожилую парочку. Женщина сидела на лавочке и смотрела на дальний берег, а мужчина рядом не отводил от нее влюбленный взгляд. Они о чем-то тихо говорили, но русалка не слушала, она узнала их. Это были повзрослевшие тот же мальчик и та же девочка. Настойчивость и преданность мальчика всколыхнула что-то в русалке и она поняла, что любовь — это великий Дар и не важно, любят ли нас в ответ. Осознание этого растопило камень обиды в её душе, и она стала свободной. Ей стало легко и радостно, и она устремилась к своей любви, к своему любимому.
Ой лечу я ластивкою, зустричай.
Тебе знайду мыленькый, зачекай,
Будемо кохатыся,
так и знай.
Те що було гиркого,
забувай.
И озеро вдруг вспыхнуло особым светом — русалки не стало.
Легенда про Меланку
Як тільки зима загубилася посірілим снігом в лісовій хащі, а річка скинула льодову ковдру, на самому дні глибокого виру, відриваючи себе від солодкого сну, прокинулась русалка.
Вже багато років довгий зимовий сон був для неї просвітком від розпачу в який ввела себе багато років тому. У тому зимовому сні вона насолоджувалась його ніжними обіймами у затишному вишняку за хатою.
Там у мерехтивому місячному сяйві він так лагідно поцілунками вбирав, що тремтіло серденько та мліло тіло.
Згадувала, як кожного дня вертаючись з поля, летіла мов пташка, щоби встигнути до темна скотину впорати та й до милого в сад вийти. А там вже під зорями він чекає, серденько їй гріє. Навкруги пахучі трави вколисує вітер, і обійми милого до самого ранку.
Та с першими півнями до хати бігла, й на двері воду, щоб не рипіли і на пальцях по хаті, щоб не будити матінку.
Та не спала мати, її чекала, розуміла, бо сама ж такою була. А зараз тільки зітхала. Не рівню собі донька в любчики взяла. «То може й змилується Боженька та й сватів діждуся.» — Зітхаючи засинала.
То хіба ж хто знає де його лихо вхопить? Адже долю свою кожний має. І тільки їй знати навіщо той вісник біди, ворон, над хатою кружляв і так тужливо каркав.
" То несчастя до нас йде." — подумала мати.
От тільки Меланка біди не чула: скотину напувала та пісні співала, на вечір чекала.
Під стріхою ластівки, ластівки
Щастям дівочим, звабили, звабили.
Кохання жаданого принесли, принесли.
Любощам гніздечко завели, завелы.
Та в матері неспокій на душі, тож просила Меланку:
— Ой не ходы доню на вечір з любчиком стояти, серце мені біду віщує.
— Та що, ви, мамко. Він кохає мене. Про яку біду кажете?
А її милий не знає як батька вмовити, щоб сватів до Меланки заслати. Невблаганний батько, бо заможню родину для сина знайшов. То вже й домовився.
Не міг він проти батькової волі. Тому йшов до вишняку понурий неначе чорну хмару з собою ніс. Вгледіла Меланка, злякалася:
— Ой, любчику мій, що сталося? Лице твоє потемніло. Чи недуг який в тебе вбрався?
— Вибачай, моя ластівка. Лиху звістку несу тобі, то й ледь тримаюся, відчай душить мене.
— Що за звістка, любчику?
— А та, що не має більше волі нам кохатися. Батько силує сватів до другої засылати.
Тож не буде нам с тобою щастя. Довіку нам в розлуці бути.
— Любчику мій, як жити без кохання твого?
— Не плач голубонько, змиритися треба, нема нам долі одної.
Від тих слів скамяніли дерева, та захмарився місяць, і тільки вітер листя заколисував та пісню співав:
Не вберіг ти милий любоньку,
Тож довіку житимеш спомином
Спомином кохання першого
Сивиною щастя втратого
Обійнявшись стояли вони і
туман журбою їх омивав.
Ще казав він щось про долю їх порізну та Меланка не слухала. Душа її вигоріла і попілом над вишнями розвіялась.
— Прощавай моя люба.
Тай за мить пішов, потонув у тумані.
— Ох лю-ю-бчи-и-ку — вслід Меланка стогнала.
— Куди мені тепер без тебе?
Ой мамко, що ж мені робити? Казали ви, що богаті вони, не рівня нам. Та не слухала я.
Ой де ж тії ластівки, ластівки.
Що щастя принесли, та й пішли.
Змусили мене плакати, плакати.
Долю мою прокляли, прокляли.
Підкосилися ноги Меланки, на коліна впала, думки не зібрала, себе не чула, світу не бачила. Образа світ білий затьмарила, в душі поселилася, та й панувала.То вже й себе не памятала, тільки слова впошепки на губах гіркотою танули:
«Ой що ж ти любий зі мною зробив?
Навіщо серце покраяв?
Навіщо душу мою взяв та й не повернув.
Нащо мені таке життя? Забилося її серденько відчаєм. Себе не чула, як до річки бігла.
Бігла, дороги не знала, ноги до крові збивала.
Та тільки місяць заплакав як в воду війшла.
Побігла за вербы до річеньки.
Там на дні виру, глибоко,
Прыйняла темна вода
дівоньку.
Заховала скривджену доленьку.
То ж тепер поступово, відходячи від сну, вона згадувала, що давно вже немає її любого, що не було в них весілля і що долю свою знайшла на дні виру в річці. І тепер до останнього пробудженню противилась, щоб у ві сні ще хоч хвильку з коханим побути.
Але тепло весни збурювало, спати не давало, тай вертало до гіркої долі.
Плаче, плаче вербонька з берегу
Там у виру водному, темному
Покинула свою матінку, матінку
Опалена кривдою дівонька.
Ось, ось настане спекотне літо і до річки під вечір люди прийдуть прохолодою тішитись.
І знов-таки серед них буде той що на нього схожий. Тож втримати себе не зможе, та потягне його до виру тай згубить. А потім довгої осени себе та його приплакуватиме, і не буде їй спокою. А прийде наступне літо і вона знову його шукатиме.
Ой як холодно дівоньці, дівоньці.
Все блукає її душечка в глибині, глибині.
Там у виру темному, поночі, поночі.
Маеться серденько скривджене скривджене.
Час непомітно лине і на березі вже гамірливі гурти, веселий сміх, жарти. Там як завжди, в затишку кущів любчики шукають кохання.
А вона з цікавістю спостерігала за ними. Її притягувала до них цікавість — адже крім ніжних поцілунків нічого в коханні не пізнала. І тому підглядала за ними, а потім змучена ревнощами лютувала, лякала і довго плакала.
Якось одного теплого літнього дня почула вона веселий дитячий сміх, тож обережно підкравшись очеретом до берега, побачила дітей, хлопчика та дівчинку. Вони сиділи на рибацькому місточку і ногами каламутили воду. Дівчинка замріялась та дивилась на протилежний берег, а хлопчик не зводив з неї захопленного погляду. Аж раптом немов підштовхуваний кимось, поцілував її похапцем і швидко відхилився злякавшись її гніву. Та дівчинка не розсердилась, тільки мрійливо посміхалась. Тож хлопчина посміливішав і запитав чи прийде вона сюди завтра під вечір. На що дівчинка, не відриваючи погляду від далекого берегу, відповіла, що не знає, може й прийде.
На другий день під вечір русалка чекала в очереті вчорашніх дітей. Ось і хлопчик вже прийшов. Сидів на березі і весь час оглядався, й дивився на стежку, чи не йде дівчинка. А її все не було, й не було.
Вже й зовсім стемніло, а хлопчик все чекав.
Русплка підпливла ближче і тихенько прошепотіла:
»Вона не любить тебе"
Хлопчик підскочив, заоглядався, але нікого не побачив. Він стиснув кулачки та звертаючись до річки прокричав: «А я всеодно буду чекати її, і завтра, і післязавтра, і завжди!
І повернувшись побіг до стежки. Більше до річки він не приходив.
Минали роки. Русалка на зиму засинала, і як завжди уві сні з любчиком під вишнями кохалася. І знову, як і сотні років тому, пробудження на весні вносило сум»яття в її душу. І не було їй спокою до наступної зими.
Якось літом, русалка почула голоси на березі. Підпливла і ховаючись в очереті побачила літніх чоловіка та жінку. Жінка сиділа на лавочці і замріяно дивилася на протилежний берег. А біля неї стояв чоловік і не зводив з неї закоханого погляду. Русалка не дослухалась до того про що говорили, вона пізнала їх. Це були ті самі: хлопчик і дівчинка.
Вірність хлопчика своєму коханню дуже вразили русалку і вона зрозуміла, що кохання це великий дарунок долі і зовсім не важливо чи воно взаємне.
Усвідомлення цього розтопило камінь образи в її душі і вона стала вільною. Їй стало легко, радість переповнювала її і вона полетіла до свого кохання, до свого любчика.
Ой лечу я ластівкою, зустрічай.
Тебе знайду миленький, зачекай,
Будемо кохатися,
так і знай.
Те що було гіркого,
забувай.
Річка раптом палахнула особливим сяйвом і русалки не стало.
Прочли стихотворение или рассказ???
Поставьте оценку произведению и напишите комментарий.
И ОБЯЗАТЕЛЬНО нажмите значок "Одноклассников" ниже!
Удачи.
pisateli-za-dobro.com/pesnja-utoplennicy.html
«Это были повзрослевшие тот же мальчик и та же девочка. » Здесь, наверное, имелось в виду постаревшие, так как речь о пожилой паре.
По смыслу мне не совсем понятно было куда именно к любимому русалка ушла. А концовку я поняла как освобождение души от страданий, полученных в результате самоубийства. Так ли это было задумано автором?
И как только русалка смогла победить в себе обиду, она стала свободной и душа её ушла в следующие перерожления и она уверена что найдёт там свою любовь.