***

Проводжала матуся в дорогу синочка -
Рясно квітла у хлопця сльозами сорочка.
Пригорталася ненька старенька до сина,
Шепотіла тихенько: "То я в тому винна.
Не дала тобі щастя, дитяточко рідне,
А благала ж у Бога, щоби доленька квітла.
Так хотілося радості дати і миру.
Підійняти до сонця! Не пустити до виру!
Прихилить ладна небо! Зірки запалили!..
А доводиться в горі себе потопити.
Дарувала би світу красу неозору,
Та нахлинуло морем гірко-чорнеє горе.
Повернися, прошу… Я всі лиха візьму..."

Побивалася мати  - син ішов на війну...