Дед умер - Василь Симоненко, с украинского

 https://stihi.ru/2020/12/08/7287

Вот и всё.
Схоронили мы старого деда,
закопали навеки в сыру-землю-святу.
И теперь он не встанет
не пойдёт, не поедет
и с косой не подымется в гору-круту.
Он не станет точилом будить спозаранку,
провожая на небе окурок звезды.
Рожь росой будет плакать,
Залечивать ранки,
Колос низко склонится к краям борозды.
Проплывут без него незаметно веками
Новых лет, новых зим разных дум облака...
Вот и всё.
Схоронили хорошего деда,
и вздыхает земля тяжело от того.
Неужель
поместились в гробу непоседы
все заботы,
мечты,
сожаленья его?!
И возможно ему
всё отныне не важно -
ярко светит ли солнце,
иль ночь ко двору!
Боль в душе набухает неистово, бражно,
Сердце грудь разрывает, клокочет во рву.
Я готов,
буду верить в небесное царство,
потому что терять я его не хочу,
чтобы в землю ушли все былые мытарства
я от мук, очищеньем, затеплю свечу.
О, святые земли!
несомненно святые,
дети нашей великой и гордой земли,
руки вечно гудят и болят трудовые,
над планетой весны, простираясь вдали.
Пусть трава лезет вверх
сквозь сопревшие листья ...
Я норою проникну проверенной лисьей
И всплакну на его отдохнувшей груди.
Дед не встанет уже, из земли не воскреснет,
но верю,
что он -
будет жить в наших песнях,
и прольют мысли деда грибные дожди.
Думы эти когда то
додумают внуки,
пламень мудрых очей вспыхнет яростно в них,
его страсть будет жить,
и священные муки,
всё, что дед, умирая,
передал для живых.

08.12.2020 19-05

ДІД УМЕР

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито,
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.