​Обыкновенное чудо

Уже начало смеркаться, а она всё сидела и смотрела в одну точку. Она не слышала ни размеренный стук ходиков, доносившийся из кухни, ни мурлыканье кота, который не понимал, почему хозяйка не отвечает на его ласки, ни разборки соседей из квартиры сверху. Она просто не могла ничего слышать, словно не находилась тут, в своей квартире, которая досталась ей в наследство от её бабки, умершей всего полгода назад, она словно перенеслась в другое измерение, в другой мир, в другую вселенную...

**********

7 месяцев назад...

**********

— Настя… Где ты? Я тебя зову уже полчаса — голос бабки доносился в каждую комнату, такой зычный был её голос.

Она слышала, как кричит бабка, но ноги не хотели идти к ней, словно что-то мешало ей или предостерегало её… Но идти надо, если не она, то кто же ещё?

Они жили вдвоём в большой трёхкомнатной квартире бабки, где когда-то жила вся её семья — бабка, дед, мать с отцом и она, Настя, девушка 23 лет, довольно миловидная на личико, с длинной косой, которую она растила с самого детства. Так случилось в их жизни, что дед вёз мать и отца из аэропорта, встретив их приехавших после отпуска на море, домой, где ждали и готовили праздничный обед Настя с бабкой, но довезти не смог… Автомобиль занесло на мокрой дороге и они со всей скорости вылетели на встречку и врезались в проходивший мимо бензовоз. Удар был такой силы, что обе машины загорелись в минуту и выжить из этой аварии не смог никто...

Бабка с Настей прождали родных до вечера, а потом раздался телефонный звонок и Настя увидела лицо бабки, которая ответила на звонок, а потом начала медленно, как в кино, оседать на пол. Они осиротели, бабка и Настя, остались одни на всём белом свете, другой родни у них не было.

Похороны Настя помнила плохо, ведь от матери и отца не осталось ничего, только горстка сгоревших тел, которую поместили в одну урну и затем похоронили на городском кладбище в холодный осенний день.

Бабка после этого почернела, говорила мало, больше молчала и тихо всхлипывала в свой платок. А Настя продолжала работать, вести хозяйство в доме и ухаживать за бабкой, единственным оставшимся в живых родным человеком.

Так прошло с месяц и Настя стала замечать, что с бабкой что-то не то. Она начала говорить всякую чушь, что Настя с трудом разбирала иногда.

— Настя, где ты, иди сюда — продолжала звать бабка и она пошла на голос, даже против своей воли.

— Что такое, бабуля? Что ты хочешь? — спросила она, хотя уже знала ответ.

Нет, кушать или пить она ещё не хотела, скорее всего ей нужно было что-то подать.

Бабка протянула руку в направлении комода и открыв рот, успела только произнести — «Там возьми...» — а дальше произошло то, что Настя не думала увидеть так быстро, после смерти своих родных. Рука бабки рухнула на кровать, она как-то дёрнулась и застыла. Застыла и Настя, боясь произнести хоть слово, позвать бабку или просто взять её за руку. Прошло минут десять, когда спало оцепенение и Настя подошла и проверила пульс — пульса не было, бабка умерла...

Потом была «Скорая помощь» и полиция, они и нашли в комоде, куда указывала бабка, завещание, где единственной наследницей была указана Настя. Хотя другого и не могло быть, ведь больше родни у неё не было и делить наследство было не с кем.

Похороны опять прошли как в тумане, а дальше потекли однообразные дни в одиночестве. Подруги, друзья, сослуживцы по работе, это было всё не то, что она хотела бы. Ей нужен был кто-то родной, близкий, а его не было и взять не откуда. Но Настя не хотела оставлять надежду и верила, что найдёт того, кто станет ей родным человеком.

Прошло несколько месяцев и приближался Новый год. На работе был аврал, как всегда, и Настю вдруг срочно вызвали к начальнице. Начальница, её звали Анна Сергеевна, была ещё та дама… Дама настроения и все это знали, боялись её и старались не попадаться ей на глаза без надобности. Но если начальство вызывает к себе, надо идти и как можно быстрее...

— Настя, — произнесла Анна Сергеевна голосом, не требующем возражения,

— Ты знаешь, что каждый год, перед Новым годом, мы предоставляли нашему подшефному детскому саду Деда Мороза и Снегурочку. Знаешь?

— Конечно, Анна Сергеевна, — ответила Настя.

— Так вот. В этом году мы не будем приглашать никого со стороны, а пошлём и Деда и Снегурочку из своих, из наших кадров. Оно и дешевле будет и вам прибавка к зарплате не помешает.

Анна Сергеевна закурила и достала из стола лист бумаги, который подала Насте.

— Почитай и подпиши внизу, что ознакомилась, это Приказ по заводу. Дедом назначили Семёнова из 5 цеха, а Снегурочкой тебя. Уж очень твоя коса к этому располагает. — Начальница докурила и внимательно смотрела на Настю.

— Надеюсь, ты не против? — закончила она свою речь и села в кресло с довольным видом.

Разве можно было сказать Нет, поэтому Настя ответила Да, подписала Приказ и молча вышла из кабинета.

В тот же день ей выдали карнавальный костюм Снегурочки, шапочку, сапожки и отпустили домой, репетировать и подогнать наряд, если будет велик в размере. Она пошла домой с удовольствием, очень уж её притомил разговор с начальницей.

Дома было тихо, только кот дремал в кресле и увидев хозяйку зевнул и продолжил спать. Немного перекусив, Настя решила примерить костюм. Одела и подошла к большому зеркалу, которое было в спальне. Взглянула на себя и даже ойкнула от удивления. Костюм сидел, как влитой и вся она казалась настоящей Снегурочкой Деда Мороза. Именно такой, как она помнила из детских фильмов.

«Теперь не хватает обыкновенного чуда в новогоднюю ночь», подумала Настя и стала раздеваться. Повесила костюм и пошла учить свою роль.

Через три дня был назначен Утренник в детском саду. Семёнова и Настю посадили в машину начальницы и повезли туда, где их уже ждали с большим нетерпением. Они переоделись и их провели в актовый зал, где ребятки уже ждали их.

По сценарию первой должна зайти была Настя и по зову детей — «Снегурочка, Снегурочка» — Настя зашла в зал и только собралась сказать первую фразу, как внезапно раздался крик, от которого все в зале сразу притихли.

— МАМА, МАМА, — к Насте подбежал мальчик лет пяти, схватил её за руку и прильнул всем телом. От неожиданности она не смогла вымолвить ни слова. Этого не ожидал и мужчина, который также подбежал к ним и опустился перед ними на одно колено.

— Андрюша, что ты, это не мама, это Снегурочка.

— Да, это моя Мама-Снегурочка, неужели ты её не узнаёшь, папа? — ответил малыш, вытирая кулаками слёзы, выступившие из глаз.

— Нет, милый, наша мама улетела на небо, ты же знаешь.

— Нет, нет, она вернулась, я тебе не верю. — с этими словами мальчик вырвался от них и стремительно убежал из зала в свою группу.

Настя смотрела на мужчину и ждала какого-то объяснения, хотя и так всё было ясно. Настя чем-то напомнила этому ребёнку его мать или он очень хотел, чтобы было так. Мужчина извинился и тоже покинул зал. Заиграла музыка, нужно было как-то сгладить обстановку и Семёнов пришёл на помощь, не дождавшись, когда дети позовут Деда Мороза.

Отыграв утренник до конца, их отвезли домой и Настя всю дорогу вспоминала этот крик и эти глаза малыша, смотревшие на неё с надеждой и любовью. Было в них что-то такое, что притягивало Настю, а сердце начинало стучать быстрее. У неё никогда не было такого чувства и оно её заставляло думать, думать всё больше и больше.

Прошёл месяц. Как-то вечером, когда Настя уже пришла домой после работы, в дверь позвонили. Открыв дверь, Настя увидела на пороге того самого мужчину, отца Андрея, мальчика, которого она так и не смогла забыть. Он был взволнован, между бровей залегла морщинка, а под глазами были тёмные круги, как будто он не спал несколько ночей подряд.

— Что случилось? — спросила Настя, даже не удивившись его приходу, но сердце куда-то провалилось внезапно.

— Мой сын. Он заболел уже с неделю, врачи не могут сбить температуру. Он бредит, повторяя только два слова «Мама-Снегурочка», как будто зовёт вас. — ответил мужчина.

— Ваш адрес мне дали в детском саду и я решил прийти, даже не знаю зачем. Я просто не знаю, что мне делать. Я не могу потерять и его.

Мужчина закрыл ладонями лицо и его плечи стали тихонько вздрагивать.

Настя смотрела на него и знала, что будет делать дальше. Это решение пришло к ней уже давно, просто она не решалась его себе озвучить.

Прошла минута, а Настя стояла уже полностью одетая.

— Пошли. Где он, в какой больнице?

— На Садовой, тут недалеко, — ответил мужчина.

Они вышли из дома и быстрым шагом направились к больнице. Туда, где ждал её мальчик, которого не хотели потерять ни Настя, ни его отец.

— Как вас зовут? — спросила она мужчину.

— Степан. — ответил он и в его голосе Настя услышала нотки той самой надежды, которая была в душе и у неё.

Через десять минут они были уже на месте. Их пропустили сразу в палату, узнав кого привёл мужчина, ведь ребёнок звал именно её. Войдя, Настя увидела под белым покрывалом маленькое тельце, а огромные глаза его уже смотрели на неё, не веря в увиденное.

— Мама, ты пришла? Ты совсем пришла ко мне? Ты больше не уйдёшь? — малыш не мог сдержать слёз, повторяя и повторяя эти вопросы.

Она с нежностью обняла его и сказала твёрдым голосом, в котором не было ни капли сомнения — " Я никуда больше не уйду."

— Я никуда больше не уйду! — повторила Настя, глядя в глаза мужчине, который стоял напротив кровати, смотрел на них и плакал скупыми мужскими слезами.

Теперь Настя точно знала, что если очень захотеть, то всё случится. И она была уверена, что в её жизни есть РОДНЫЕ ЛЮДИ, те, ради которых она будет жить дальше.

Автор: Любовь Быкова, 2019

Перевела на украинский язык 25.12.19 6.44

На фото -мой рисунок

Звичайне диво

Вже почало сутеніти, а вона все сиділа і дивилася в одну точку. Вона не чула ні розмірений стукіт ходиків, що доносився з кухні, ні муркотіння кота, який не розумів, чому господиня не відповідає на його ласки, ні розборки сусідів з квартири зверху. Вона просто не могла нічого чути, ніби не перебувала тут, в своїй квартирі, яка дісталася їй у спадок від її бабки, яка померла лише півроку тому, вона немов перенеслася в інший вимір, в інший світ, в інший всесвіт ...

**********

7 місяців тому ...

**********

— Настя… Де ти? Я тебе кличу вже півгодини — голос бабки доносився в кожну кімнату, такий гучний був її голос.

Вона чула, як кричить бабця, але ноги не хотіли йти до неї, ніби щось заважало їй або застерігало її… Але йти треба, а то й вона, то хто ж ще?

Вони жили вдвох у великій трикімнатній квартирі бабки, де колись жила вся її сім'я — бабка, дід, мати з батьком і вона, Настя, дівчина 23 років, досить миловидна на личко, з довгою косою, яку вона ростила з самого дитинства. Так сталося в їхньому житті, що дід віз матір і батька з аеропорту, зустрівши їх приїхали після відпустки на морі, додому, де чекали і готували святковий обід Настя з бабкою, але довезти не зміг… Автомобіль занесло на мокрій дорозі і вони зі всій швидкості вилетіли на зустрічну і врізалися в проходив повз бензовоз. Удар був такої сили, що обидві машини загорілися в хвилину і вижити з цієї аварії не зміг ніхто ...

Бабка з Настею прочекали рідних до вечора, а потім пролунав телефонний дзвінок і Настя побачила обличчя бабки, яка відповіла на дзвінок, а потім почала повільно, як в кіно, осідати на підлогу. Вони осиротіли, бабка і Настя, залишилися одні на всьому білому світі, інший рідні у них не було.

Похорон Настя пам'ятала погано, адже від матері і батька не залишилося нічого, тільки жменька згорілих тіл, яку помістили в одну урну і потім поховали на міському кладовищі в холодний осінній день.

Бабка після цього почорніла, говорила мало, більше мовчала і тихо схлипувала в свою хустку. А Настя продовжувала працювати, вести господарство в будинку і доглядати за бабусею, єдиним залишилися в живих рідною людиною.

Так минуло з місяць і Настя стала помічати, що з бабою щось не те. Вона почала говорити всяку нісенітницю, що Настя насилу розбирала іноді.

— Настя, де ти, йди сюди — називала бабка і вона пішла на голос, навіть проти своєї волі.

— Що таке, бабуля? Що ти хочеш? — запитала вона, хоча вже знала відповідь.

Ні, їсти або пити вона ще не хотіла, швидше за все їй потрібно було щось подати.

Бабка простягла руку в напрямку комода і відкривши рот, встигла тільки вимовити — «Там візьми ...»- а далі сталося те, що Настя не думала побачити так швидко, після смерті своїх рідних. Рука бабки звалилася на ліжко, вона якось сіпнулася і завмерла. Застигла і Настя, боячись вимовити хоч слово, покликати бабу або просто взяти її за руку. Минуло хвилин десять, коли спало заціпеніння і Настя підійшла і перевірила пульс — пульсу не було, бабка померла ...

Потім була «Швидка допомога» і поліція, вони і знайшли в комоді, куди вказувала бабка, заповіт, де єдиною спадкоємицею була вказана Настя. Хоча іншого і не могло бути, адже більше рідні в неї не було і ділити спадщину було ні з ким.

Похорон знову пройшли як в тумані, а далі потекли одноманітні дні на самоті. Подруги, друзі, товариші по службі по роботі, це було все не те, що вона хотіла б. Їй потрібен був хтось рідний, близький, а його не було і взяти нема звідки. Але Настя не хотіла залишати надію і вірила, що знайде того, хто стане їй рідною людиною.

Минуло кілька місяців і наближався Новий рік. На роботі був аврал, як завжди, і Настю раптом терміново викликали до начальниці. Начальниця, її звали Анна Сергіївна, була ще та дама… Дама настрою і все це знали, боялися її та намагалися не потрапляти їй на очі без потреби. Але якщо начальство викликає до себе, треба йти і як можна швидше ...

— Настя, — сказала Ганна Сергіївна голосом, що не вимагає заперечення,

— Ти знаєш, що кожен рік, перед Новим роком, ми надавали нашому підшефному дитячому саду Діда Мороза і Снігуроньку. Знаєш?

— Звичайно, Анна Сергіївна, — відповіла Настя.

— Так ось. В цьому році ми не будемо запрошувати нікого з боку, а пошлемо і Діда і Снігуроньку зі своїх, з наших кадрів. Воно й дешевше буде і вам надбавка до зарплати не завадить.

Анна Сергіївна закурила і дістала з шухляди аркуш паперу, який подала Насті.

— Почитай і підпиши внизу, що ознайомилася, це Наказ по заводу. Дідом призначили Семенова з 5 цеху, а Снігуронькою тебе. Вже дуже твоя коса сприяє цьому. — Начальниця докурила і уважно дивилася на Настю.

— Сподіваюся ти не проти? — закінчила вона свою промову і села в крісло із задоволеним виглядом.

Хіба можна було сказати Ні, тому Настя відповіла Так, підписала Наказ і мовчки вийшла з кабінету.

У той же день їй видали карнавальний костюм Снігуроньки, шапочку, чобітки і відпустили додому, репетирувати і підігнати наряд, якщо буде великий в розмірі. Вона пішла додому із задоволенням, дуже вже її притомленим розмова з начальником.

Вдома було тихо, тільки кіт дрімав у кріслі і побачивши господиню позіхнув і продовжив спати. Трохи перекусивши, Настя вирішила приміряти костюм. Одягла і підійшла до великого дзеркала, яке було в спальні. Глянула на себе і навіть ойкнула від здивування.Костюм сидів, як влитий і вся вона здавалася справжньою Снігуронькою Діда Мороза. Саме такий, як вона пам'ятала з дитячих фільмів.

«Тепер не вистачає звичайного дива в новорічну ніч», подумала Настя і стала роздягатися. Повісила костюм і пішла вчити свою роль.

Через три дні був призначений Утренник в дитячому саду. Семенова і Настю посадили в машину начальниці і повезли туди, де їх вже чекали з великим нетерпінням. Вони переодяглися і їх провели в актовий зал, де хлопці вже чекали їх.

За сценарієм першої повинна зайти була Настя і за покликом дітей — «Снігуронька, Снігуронька» — Настя зайшла в зал і тільки зібралася сказати першу фразу, як раптово пролунав крик, від якого все в залі відразу притихли.

— МАМА, МАМА, — до Насті підбіг хлопчик років п'яти, схопив її за руку і припав усім тілом. Від несподіванки вона не змогла вимовити ні слова. Цього не очікував і чоловік, який також підбіг до них і опустився перед ними на одне коліно.

— Андрюша, що ти, це не мама, це Снігуронька.

— Так, це моя Мама-Снігуронька, невже ти її не впізнаєш, тато? — відповів малюк, витираючи кулаками сльози, що виступили з очей.

— Ні, милий, наша мама полетіла на небо, ти ж знаєш.

— Ні, ні, вона повернулася, я тобі не вірю. — з цими словами хлопчик вирвався від них і стрімко втік із залу в свою групу.

Настя дивилася на чоловіка і чекала якогось пояснення, хоча і так все було ясно. Настя чимось нагадала цій дитині його матір або він дуже хотів, щоб було так. Чоловік вибачився і теж покинув зал. Заграла музика, потрібно було якось згладити обстановку і Семенов прийшов на допомогу, не дочекавшись, коли діти покличуть Діда Мороза.

Відігравши ранок до кінця, їх відвезли додому і Настя всю дорогу згадувала цей крик і ці очі малюка, які дивилися на неї з надією і любов'ю. Було в них щось таке, що притягувало Настю, а серце починало стукати швидше. У неї ніколи не було такого відчуття і воно її змушувало думати, думати все більше і більше.

Пройшов місяць. Якось увечері, коли Настя вже прийшла додому після роботи, у двері подзвонили. Відкривши двері, Настя побачила на порозі того самого чоловіка, батька Андрія, хлопчика, якого вона так і не змогла забути. Він був схвильований, між брів залягла зморшка, а під очима були темні кола, як ніби він не спав кілька ночей поспіль.

— Що трапилося? — запитала Настя, навіть не здивувавшись його приходу, але серце кудись провалилося раптово.

— Мій син. Він захворів вже з тиждень, лікарі не можуть збити температуру. Він марить, повторюючи тільки два слова «Мама-Снігуронька», як ніби кличе вас. — відповів чоловік.

— Вашу адресу мені дали в дитячому саду і я вирішив прийти, навіть не знаю навіщо. Я просто не знаю, що мені робити.Я не можу втратити і його.

Чоловік закрив долонями обличчя і його плечі стали тихенько здригатися.

Настя дивилася на нього і знала, що буде робити далі. Це рішення прийшло до неї вже давно, просто вона не наважувалася його собі озвучити.

Пройшла хвилина, а Настя стояла вже повністю одягнена.

— Пішли. Де він, в якій лікарні?

— На Садовій, тут недалеко, — відповів чоловік.

Вони вийшли з будинку і швидким кроком попрямували до лікарні. Туди, де чекав її хлопчик, якого не хотіли втратити ні Настя, ні його батько.

— Як вас звати? — запитала вона чоловіка.

— Степан. — відповів він і в його голосі Настя почула нотки тієї самої надії, яка була в душі і в неї.

Через десять хвилин вони були вже на місці. Їх пропустили відразу в палату, дізнавшись кого привів чоловік, адже дитина кликав саме її. Увійшовши, Настя побачила під білим покривалом маленьке тільце, а величезні очі його вже дивилися на неї, не вірячи в побачене.

— Мама, ти прийшла? Ти зовсім прийшла до мене? Ти більше не підеш? — малюк не міг стримати сліз, повторюючи і повторюючи ці питання.

Вона з ніжністю обняла його і сказала твердим голосом, в якому не було ні краплі сумніву — «Я нікуди більше не піду.»

— Я нікуди більше не піду! — повторила Настя, дивлячись в очі чоловікові, який стояв навпроти ліжка, дивився на них і плакав скупими чоловічими сльозами.

Тепер Настя точно знала, що якщо дуже захотіти, то все станеться. І вона була впевнена, що в її житті є РІДНІ ЛЮДИ, ті, заради яких вона буде жити далі.

Автор — Любов Бикова, 2019

Переклала на українську мову 25.12.19 6.44